УВАГА! Сайт працює у тестовому режимі.

Сучасні системи нотаріату - історія їх розвитку

01 січня 1970
Розмір шрифту: Аб Аб Аб

У наш час існує два типи нотаріальних систем, де форми організації нотаріату є різними залежно від того, яку роль і значення у сфері реалізації прав визнає за нотаріатом та чи інша держава.

Першу групу складають нотаріальні органи англосаксонських країн (Велика Британія, США тощо), до компетенції яких входить лише посвідчення документів і підписів. Наприклад, в англійських судах посвідчений нотаріусом документ не має повної юридичної сили доказу і потребує перевірки фактів, викладених в угоді. Система англосаксонського типу характеризується тим, що кодифіковані закони тут нечисленні, джерелами правових норм є переважно традиції та прецеденти, утворені юридичною практикою. З метою забезпечення основного принципу цивільного обігу — свободи угод — передбачена можливість користуватися будь-якими доказами. Сторони, що укладають контракт, перебувають «віч-на-віч» і, навіть передбачаючи заздалегідь можливі конфлікти з приводу виконання такої угоди, покладаються на суд, який повинен буде вирішити спір, що виникне.

Другу групу складають нотаріальні органи країн латинського, так званого писаного права, де з метою скорочення чисельності справ, що розглядаються судами, визнається особлива важливість письмових доказів, у яких фіксуються юридичні умови укладення різних правочинів. Щоб забезпечити превентивний захист прав окремих осіб і юридичної сили контрактів, що укладаються, в цих країнах уповноважують (призначають і контролюють) кваліфікованих професіоналів посвідчувати достовірність вчинюваних юридичних дій з тим, щоб гарантувати ефективність різних прав. При цьому мається на увазі, що вирішення конфліктів, що виникають у подальшому, за допомогою судових органів має бути виключенням, оскільки при укладенні угоди створюються всі умови для її подальшої реалізації згідно із законом та інтересами сторін.

Італійський нотаріат, завоювавши ключові позиції у правовій системі, упродовж ХІ-ХV ст. продовжував організаційно розвиватися. Ширшало коло тих, хто мав повноваження авторизувати нотарів: монархи, а також римські папи делегували це право світським чи духовним сановникам - герцогам, графам, єпископам. Важливим фактором стало формування за часів Відродження буржуазних суспільних відносин, що сприяло значному збільшенню торговельних, біржових, банківських операцій із відповідним зростанням попиту на укладання й посвідчення угод. У ХІІІ-ХІУ ст. деякі італійські міста отримали вільний статус і могли самостійно призначати нотаріусів. Зрештою, з XV ст. таке право було делеговане й самій нотаріальній корпорації.

Згідно з тогочасними статутами, гідним посади нотаріуса вважалися вільні громадяни певного віку (мінімальний вік у різних містах складав 16-20 років, а в П'яченці могли затвердити на посаду й 14- річного хлопця, якщо він був сином нотаря) та обов'язково бездоганної поведінки, з досвідом нотаріальної практики під наглядом фахівця. Кандидат складав теоретичний іспит перед особливою комісією; успішно склавши його, він отримував диплом. Для підготовки кадрів нотаріату існували спеціальні навчальні заклади, перший з яких відкрився у Болоньї ще у XI ст. І нарешті, необхідною умовою залучення до професії була згода корпорації включити кандидата до свого складу. Після завершення усіх формальностей, коли новий нотаріус виголошував присягу і сплачував певну суму до каси корпорації, йому урочисто вручали перо та письмове приладдя зі словами: «Прийми владу вершити публічні акти відповідно до вимог закону та доброчесності».

Нагляд за діяльністю нотарів здійснювали виборні представники корпорацій (офіціали). Статути корпорацій та міст передбачали низку покарань для несумлінних працівників: від штрафів і позбавлення посади - до страти через спалювання живцем (за багаторазову підробку). Посадові обов'язки італійських нотаріусів були досить різноманітними. Вони брали участь у проведенні та оформленні документації судових процесів - як цивільних, так і карних, укладали довіреності, тестаменти, приватні угоди, акти вступу у володіння спадщиною, третейського суду тощо. На них покладалося також надання копій з нотаріальних документів. Велике значення мало обов'язкове внесення проектів актів до спеціальної книги протоколів, що зберігалася у нотаря і підлягала щорічній ревізії корпорацією. Деякі важливі документи подавалися також у міську канцелярію для внесення до книги реєстрів.

Розвиток нотаріату в Італії набув органічного зв'язку із загальним піднесенням різних втілень людської цивілізації в епоху Відродження. Вельми показово, що синами італійських нотарів була ціла плеяда велетнів Ренесансу - поет Франческо Петрарка, архітектор і скульптор Філіпо Брунеллескі, титан мистецтва і науки Леонардо да Вінчі, підприємець і мореплавець Америго Веспуччі, політичний діяч и мислитель Ніколо Макіавеллі.

Здобувши загальноєвропейську відомість італійська система торувала шлях для становлення латинської нотаріальної школи. Визначальною рисою латинського нотаріату є надання документам сили публічного акта, що вчинялося уповноваженими особами.

Класичним втіленням латинського типу, зрештою, став французький нотаріат. За нового часу саме Франція відіграла у розвитку нотаріальної справи не менш вагому роль, ніж Італія за часів середньовіччя та Ренесансу.

Долаючи попереднє право сеньйоральної печатки, яке на кілька століть залишало за нотарями суто писарські повноваження, Франція зрештою засвоїла (акцептувала) італійські засади нотаріальної справи. Поворотною датою став 1270 рік, коли король "Людовик IX Святий, послідовно запроваджуючи загальнодержавну юстицію, ввів у Парижі 60 нотаріальних посад для вчинення публічних актів. Таким чином, було реформовано безспірну юрисдикцію. У 1302 році при Філіпі Красивому реформований нотаріат було поширено на всю Францію. Щоправда, в подальшому нотаріальну професію надто ускладнили: поділили її на класи з різними посадовими найменуваннями та повноваженнями. Лише за правління Людовика XIV, на межі ХVІІ-ХVІІІ ст., цю справу більш упорядкували та уніфікували. Як і багато інших посад, призначення на які здійснювалося королівською владою, посада нотаря набула спадкового характеру і могла стати об'єктом купівлі-продажу.

Зі спадщиною феодалізму було покінчено в роки Великої Французької революції. Стару практику призначення нотарів та торгівлю посадами скасували. Остаточну перемогу нових ідей принесло правління Наполеона Бонапарта. Ще обіймаючи посаду першого консула Французької республіки, він доклав неабияких зусиль для реформи цивільного законодавства, яке за королівської влади відзначалося плутаниною та розбіжностями. У серпні 1800 року була сформована комісія з підготовки нового Цивільного кодексу. Виконання обов'язків редактора було покладено на відомого правника Жан-Жака-Режі Камбасереса. У березні 1804 року всі розроблені частини було інкорпоровано воєдино та оприлюднено під назвою «Цивільний кодекс французів» (відомий також як «Кодекс Наполеона»).

Та перш ніж надати йому чинності, потрібно було сформувати відповідне правове поле. З цією метою 16 березня 1803 року запровадили спеціальний закон, який визначив новий вигляд нотаріального інституту. Радник П'єр-Франсуа де Реаль при обговоренні тексту закону заявив: «Поряд з іншими посадовими особами, які вирішують суперечки, громадський спокій вимагає наявності й інших посадових осіб, які були б незацікавленими радниками сторін і безсторонніми виразниками їхньої волі, роз'яснюючи сторонам значення договірних зобов'язань, до яких вони вступають, ясно виражаючи їхній зміст, надаючи їм характеру автентичного акта і чинності беззаперечного судового рішення, навічно фіксуючи їхню пам'ять і ретельно зберігаючи їхні внески, перешкоджають виникненню конфліктів між сумлінними людьми і позбавляють людей жадібних, котрі розраховують на успіх, бажання вдаватися до несправедливих домагань. Цими незацікавленими радниками, цими безсторонніми укладачами, цими своєрідними добровільними суддями, що накладають безповоротні зобов'язання на учасників угоди, є нотаріуси, а цим інститутом - нотаріат». Вентозький закон посів непересічне місце в історії нотаріату: він фактично ознаменував початок сучасної нотаріальної практики за латинською системою.

При докладному розгляді французького законодавства про нотарів насамперед слід зазначити досить широкий спектр їхніх функцій. Вони монополізували безспірну юрисдикцію, посвідчували всі акти й угоди, яким приватні особи бажали чи мусили надати характер юридичної достовірності; на них покладалося вчинення різноманітних актів - укладання описів майна, здійснення публічного продажу, видача тих чи інших свідоцтв (наприклад, необхідного при наданні пенсії) тощо. Нотаріальні акти мали беззаперечну доказову силу і виконувалися без додаткового судового рішення.

Французького нотаріуса призначав представник виконавчої влади (зі встановленням республіканської форми правління - президент країни). Перед тим претендент на посаду мав досягти 25-річного віку, 6 років (для дипломованих правників - менше) прослужити в нотаріальній конторі помічником. Склавши іспит та отримавши посвідчення про підготовленість до посади та благонадійність, він мав внести грошову заставу пропорційно прибутковості контори. Територія, підвідомча нотареві, співпадала з територією того суду, якому він був підпорядкований (розрізняли нотаріусів при судових палатах, судах 1-ї інстанції та мирових суддях). Скликалися збори нотарів при судових округах (assemblée générale), на яких вирішувалися найбільш важливі питання нотаріальної практики; при кожному суді 1-ї інстанції існували ви¬борні ради нотаріусів (chambres de notaires). Застосовувався принцип незмінюваності нотарів; дисциплінарні стягнення накладала на них рада. До всього зазначеного вище додавався своєрідний вияв приватновласницького характеру нотаріальної діяльності. Будь-який нотар і навіть його законні спадкоємці користувалися правом продажу контори (покупцем могла бути лише людина, яка мала підстави для отри-мання необхідних свідоцтв).

Багато забезпечених родин постійно зверталися до конкретних фахівців, що надавали їм послуги та допомагали порадами упродовж багатьох років, перетворюючись, таким чином, на сімейних нотарів. Нотаріат набув величезного значення для французького суспільства у всіх сферах його життя. Чи не найґрунтовніше висвітлення нотаріальної професії у світовій літературі належить перу великого Оноре де Бальзака. Слід зазначити, що сам письменник на початку свого життя ледь не став нотаріусом. Він навчався у паризькому університеті Сорбонна на правничому факультеті, стажування розпочав у конторі юриста. У 20-річному віці Бальзак усе ж таки зробив остаточний вибір на користь літератури. Та час, протягом якого Оноре де Бальзак працював клерком, не пройшов даремно: він дав письменникові багатющий матеріал, використаний ним у багатьох творах.

Переходячи до розгляду нотаріату в Німеччині, насамперед слід зазначити, що утворення у X ст. так званої «Священної Римської імперії німецької нації» та намагання її імператорів позиціонувати себе як наступників римських цезарів, зумовили рецепцію римського права. Починаючи з XIV ст., тут поступово сприймали та переробляли у законодавстві також італійські нотаріальні інституції, долаючи давньонімецькі традиції і право сеньйоральної печатки.

У 1512 р. імператор Максиміліан І затвердив нотаріальний статут, що визначав порядок проведення нотаріальних дій. Того ж року було видано законодавчий акт про нотаріат в Баварії. У подальшому набрали чинності подібні закони для інших земель роздробленої Німеччини. При цьому організація нотаріату виявилася у компетенції партикулярного законодавства, чинного на тих чи інших територіях. Для Баварії чи Гамбургу, наприклад, був характерний «чистий нотаріат» (судові органи відокремлені від нотаріальних). У Пруссії, Саксонії, Гессені діяв «адвокатський нотаріат» (до нотаріату долучався адвокатський корпус). У Вюртемберзі та Бадені мав місце «судовий нотаріат» (нотаріальні дії вчиняли як нотарі, так і судді).

Територіальна неоднорідність ролі нотаріату залишалася характерною для країни упродовж тривалого часу, навіть після об'єднання у кордонах Другого рейху. Втім, певні імперські закони містили загальнодержавні норми щодо цього. Так, у 1892 р. було визначено, що нотаріуси у Німеччині перебувають на державній службі, але не отримують ані штатної платні, ані пенсії (винагорода за їх дії регулювалася особливою докладною таксою). Нагляд за ними здійснювало міністерство юстиції, в окремих округах - голови судових палат та окружних судів. Право займатися нотаріальною справою отримували повнолітні німецькі піддані з юридичною освітою, які складали відповідні іспити; посада надавалася довічно. Статут цивільного судочинства у редакції 1898 року передбачав примусове виконання вчинених нотарями документів без подальшої участі суду.

Отже, становлення німецького нотаріату характеризується схожістю із французьким (насамперед стосовно безспірного характеру посвідчених документів). Але якщо у Франції чітко простежувалася межа між спірною (судовою) та безспірною (нотаріальною) юриспруденцією, то у Німеччині вона була відсутня. Засади латинського нотаріату так чи інакше спостерігалися в нотаріаті багатьох держав. Водночас у деяких країнах (насамперед у Великій Британії та США) нотаріальна справа розвивалася іншим шляхом. Йдеться про англосаксонську систему, яка не передбачає безспірності нотаріально завірених документів, - у разі конфлікту, вони мають бути перевірені у суді.

Правнича система Великої Британії сформувалася за специфічних умов. Країна, в якій діяли Велика хартія вільностей (1215 р.), Закон про недоторканність особи (1641 р.), Білль про права (1689 р.), не мала жорсткої феодальної «вертикалі», прокламуючи зверхність закону. Але самий закон там, як у жодній іншій країні, був надзвичайно гнучким інструментом, і суб'єктивна воля у його тлумаченні відігравала вирішальну роль. Широко діяло прецедентне право, у тисячах томів прецедентних актів можна було для будь-якої ситуації підшукати щонайменше два протилежні варіанти. Англійці мали численні судові установи, своєрідні назви яких іноді походили від часів середньовіччя. Так, аж до кінця XIX ст. у справах державної скарбниці діяв суд Палати-шахівниці (коли його заснували у XII ст., він збирався у приміщенні, де столи були вкриті картатими скатертинами).

Нотаріату, як особливої всеохоплюючої системи, у Великій Британії фактично не було створено. Дії, що в інших країнах вважали цілком притаманними нотаріальній практиці, в англійців могли вчиняти різноманітні чиновники, залежно від характеру актів. Значною мірою ці функції покладалися на суддів. Втім, поняття нотаріату британці все ж використовували, але для вирішення обмеженого кола питань - насамперед для забезпечення достеменності у випадках, коли йшлося про справи за межами країни. Англійські нотарі являли собою вузьку чиновницьку корпорацію (за місцевою почесною назвою, Masters of faculties - Магістри права). Їхня компетенція поширювалася, зокрема, на винесення вексельних, чекових та морських протестів, укладання заповітів судновласників, а також на посвідчення перекладів. Саме ці галузі були життєво важливими для країни, яка упродовж століть володіла найбільшим у світі флотом і домінувала у міжнародній торгівлі.

Для того, щоб обійняти посаду нотаріуса, претендент мав пройти п'ятирічну практику в нотаріальній конторі (у Лондоні - семирічну), проте в деяких регіонах країни йому достатньо було мати звання солісітора. Саме до солісіторів, як правило, зверталися пересічні англійці, щоб підготувати юридично грамотні тексти угод чи заповітів.

Цікаво, що за усталеною традицією британські нотарі перебували у формальній підлеглості предстоятеля англіканської церкви, архієпископа Кентерберійського. У цьому, очевидно, втілювалася вимога до найвищої сумлінності представників нотаріальної професії, яку мала у такий спосіб освятити церква. Нині, незважаючи на багатовікові розбіжності, у нотаріальній справі спостерігається тенденція до інтеграції. Одним із природних чинників цього процесу є притаманне сучасному світові широке міжнародне співробітництво у різних галузях і сферах, під час якого, зокрема, виникають потреби легалізації документів, посвідчених іноземними нотарями.

Слід підкреслити активне спілкування фахівців та нотаріальних корпорацій з усього світу у формі відповідних комісій, комітетів, конгресів, конференцій, семінарів тощо. Укладаються міжнародні угоди щодо нотаріальної діяльності; формулюються загальновизнані професійні та етичні принципи нотаріату (зокрема, у 1995 році прийнято Європейський кодекс нотаріального професійного права) тощо. Вагому роль у подальшому розвитку теорії та практики нотаріальної справи відіграє Міжнародний Союз Латинського Нотаріату, заснований 2 жовтня 1948 року.

Кількість переглядів: 3072

Архів публікацій